13:52:00
Часто в літературі та в документах його характеризують як «той, що робить зловживання; злочинець, розбишака, розбійник, хитрий лиходій(1), непопулярний, нечесний єврей». Його ще називають центральною особою міста та однією з найжорстокіших постатей; він відзначався зажерливістю і лютістю(2), жив аморально і марнотратно(3). Був стурбований лише накопиченням влади і багатства(4). Ухилявся від сплати податків, однак, вимагав високої їх сплати від инших. Його звинувачували у розкраданні коштів. «Безпеку» від усіх йому забезпечували зв’язки, а також довіра і патронат польського короля. Його методами були: фінансове знищення, підкуп, тиск та узурпація. Такі методи дозволили йому очолити свою общину. Також він назначав керівників міста, сільських старост, і навіть членів гільдії(5). Далі для безпеки «огородив» себе захисниками, яких взяв під приводом захисту старостинських маєтків від нападів опришків. Так він приводить загін з 20 драгунів у Дрогобич, які й охороняють його аж до часу його падіння(6). На Зельмана скаржилися окремі особи, цехи та цілі села. Це були скарги про обман, напади, грабіж, на високі податки, побиття, каліцтва і т. д.
Одним словом, це одіозна особистість в історії Дрогобича, яка стала ще й частиною «фольклору», де дещо віддалено перегукується з Вашингтом Ірвінгом, але тут, однозначно, не вершник, однак є людина без голови у своїй «дрогобицькій лощині».
Чимало нарисів/досліджень присвячених Зельману Вольфовичу, чи таких, що про нього вміщують інформацію є в: М. Балабана, М. Мсцівуєвського, Б. Площанського, І.Шараневича(7), д-р Н. М. Гельбера(8) (dr N.M.Gelber), В. Шацкера(9) (Valerie Schatzker), Ф. Зиха(10). Останній був відомий в науці як автор історичних студій про Зельмана Вольфовича. В 1885 р. Дмитро Венцковський(11) у збірнику «Прикарпатская Русь» опублікував кілька документів, що стосуються особи Зельмана(12). У совєтський час Я. Ісаєвич, досліджуючи соціально-економічні процеси Дрогобича XVI-XVIII ст. звернув увагу на роль Зельмана Вольфовича в історії міста(13).
Львівський дослідник Яків Хонігсман про нього пише наступним чином: «…его заносчивость и наглость по отношению к подчиненным – как христианам, так и евреям – вызывали крайнее недовольство представителей магистрата и еврейской общины»(14). Він в’ївся у шкіру як євреям, так і шляхетним мужам міста, бо безжально переслідував людей, сіяв страх і смуту(15). Чи могло це так продовжуватись далі? Звісно, усе має свій кінець. Король Август втрутився. Королівські комісари затримали Зельмана з його родиною, майно конфіскували. Дали вирок – смерть через повішання. Й від цього він спромігся відкупитися; кару замінили на довічне. Спершу, покарання відбував у ратушній вежі під годинником. Через кілька місяців Зельман вихрестився під іменем Андрій, після чого його перевели до кармелітського монастиря, де мав більшу свободу, але незабаром помер(16).
Таким є загальне бачення його особи. Де, безперечно, більше мінусів. Але це ще не все…!
Загалом, про нього побутують багато вигадок, легенд, пісень. За однією з вигадок сам Олекса Довбуш, буцімто у жовтні 1744 році побував в Дрогобичі і намагався знищити жорстокого орендаря Зельмана(17). Серед инших він виступає джерелом біди в місті та навіть упирем, який, ще, як варіант, мешкає на дорозі між Дрогобичем та Бориславом, де і знаходить своїх жертв. Побутування «вампірської версії» ми можемо тлумачити через стереотипи, серед яких часто єврей п’є християнську кров, додає її до маци. З подібним місто вже стикалося у 1718 році, коли у Дрогобичі знайшли тіло вбитої дитини. В цьому вбачали ритуальне вбивство за участі саме євреїв(18).
Отож…
Існує дві версії про смерть Зельмана: за єврейською енциклопедією, він вихрестився і помер у [кармелітському] монастирі(19), за народним повір’ям, розлючені міщани втопили його у Солоному Ставку(20). Причина? Як нам подають, то «по смерті вночі ходив, ламав у костьолі підсвічники, валив вівтарі і робив инші шкоди, [тому] змушено було викопати тіло з могили і втопити в так званому Солоному Ставку, відтоді тінь того лотра(21) більше не з’являється»(22). За иншими розповідями побутує дещо инше, однак, усюди йде мова про утоплення у ставку.
Понад століття після смерті Зельмана про нього у своїй праці пише Венедикт Площанський.
«Народний переказ стоїть на першому засуді. За його трактуванням стято Зельману голову, а тіло з головою відрубаною поховали в своєму кляшторі Кармелітанці. ... Народ говорить далі, ніби покійник відвідував, з головою під пахвою, опівночі костел, там ламав свічники, дер церковну одіж і робив різні пакості через дальший час. Монахи, дуже засмучені тим, не знали що діяти. Сталося, що одному монаху приснилось, аби тіло Зельманове повернути в озеро, недалеко за містом розташоване, а тоді буде костел звільнений від напастей. Вчинено так, як сновидіння наказало, і від тої пори не було втрати. Озеро це зветься тепер Зельмановим»(23).
Вже автори книги «Дрогобиччина: свідки епох» про смерть пишуть дещо розширено, хоч і згадують у своїй основі наведену розповідь вище, цитуємо: «За иншими переказами його поховано на цвинтарі на Зваричу, де згодом повстала колона св. Івана. Три дні по похороні запанувало в цій околиці лихо: хтось чи щось ходило по цвинтарі, поміж хати, не давало людям спокою, з-під землі чути стогони і плач, але не людські голоси. Мешканці вночі не можуть спати: Зельман був упирем і чекає на свіжу людську кров. Запанував панічний страх: ніхто по заході сонця не відважився б вийти на поріг власної хати, хоч би там лежав найбільший скарб. Але знайшлися сміливці, які при ясному місяці пішли на цвинтар, викопали тіло, кинули в мертву воду Солоного Ставка поблизу жупи. Повернули його лицем до багна, прибили осиковим колом і засипали камінням…. Правда, в народі пішла чутка, ніби Зельман кожного Великодня піднімається, бере свою відрубану голову під пахву і обходить із нею усі місця, де знущався з народу»(24).
Однак, зауважмо ще те, що у змісті розповідей часто фігурує особа Лейби Зельмана. Очевидно, це про сина Зельмана Вольфовича, також орендаря,(25) який мав частину лихої слави свого батька. По смерті, як помста від людей за зачинені храми, ми читаємо про втоплення його тіла мирянами: «Воно [народне повір’я] каже, що розлючені миряни втопили «небораку» Зельмана в Солоному Ставку, близько тієї ж церковці. Тому, коли заграють великодні дзвони, можна чути з цього ставка якісь зойки й стогони…»(26).
Та це не уся «фантастика». Автори книги «Дрогобиччина: свідки епох» подають дещо иншу інформацію як про його дату народження, так і про місце народження. Цитуємо(27): «За народними переказами, Зельман Вольфович народився в Рихтичах у сім’ї кушніра. Його серце змалку не лежало до жодної роботи. Спочатку займався скупкою в селян кошерного молока та доставкою до міста. Проте його завжди манило до великих звершень та ще більших махінацій. Почав займатися чаклунством, гіпнозом, оголосив себе ледь не пророком…». Далі подають що «у Дрогобичі він провів з’їзд відьом та відьмаків, упирів та упириць, ворожок та ворожбитів і всіх тих, хто хоч трохи знався на різних магіях з усього Прикарпатського краю»(28).
Дрогобичани крізь століття також зберегли і пісню-гаївку про цього махінатора. Пісня «Їде, їде Зельман» була складена про єврея, який взявся за постачання свічок до дрогобицьких святинь, які потім позамикав, а парафіяни, чекаючи свячення великодніх пасок, виглядали з вежі при церковці Чесного Хреста його прибуття(29). Тут внесемо ремарку посилаючись на Михайла Грушевського, що «Документальних звісток про арендованнє Жидами церков і які небудь конфлїкти на сїм ґрунтї досї не викрито, невважаючи на деяке заінтересованнє сею справою»(30). Також, у піснях зустрічаємо і образ його жінки. Як подає дослідник Роман Мних, то: «Пісні розповідають про те, що Зельман змушує українську дівчину вийти заміж за нелюба, до того ж панського, хоча вона вільна. За традицією жіночий хор проклинав Зельмана і відьом, що йому допомагають»(31). Инша версія цієї пісні має такий приспів: «Nudyt ludej Zelman, lije ludej Zelman, nepanuje Zelman, na pohybel Zelman!»(32). Як бачимо, постать Зельмана огортається народом все більшою мітичністю.
Про гаївку свого часу писали 1944 року у діаспорні пресі, ось як це нам подають:
«Український нарід болів, а відгомін того болю висловив у гагілці: «Їде, їде Зельман». Повне імя того Зельмана – Зельман Вульфович. Він був багатим торговцем сукна у Дрогобичі. У його кишені «сиділа» вся польська шляхта з околиці Дрогобича, затягнувши в нього довги. А що шляхта не платила йому довгів готівкою, то винаймала йому в оренду свої добра разом з греко-кат. церквами. Ключі від церков мав Зельман і коли нарід бажав богослуження або инших відправ мусів Зельманови за це платити. Коли дістав оплату Зельман або хтось з його численної родини отвирав церкву, а потім знову замикав. Одного разу Зельман на сам Великдень чогось спізнився і приїхав в Світлий Понеділок. Нарід чекав під церквою, голодний з несвяченими пасками аж до понеділка, а вістуни розставлені за селом по дорогах вкінці звістили приїзд Зельмана радісно: «їде, їде Зельман і вся його родина…», а нарід кланявся йому і поздоровляв його: «Помагай Біг Зельман…». І так стала пісня і ввійшла на памятку між великодні гагілки. …»(33).
А зараз подаємо текст цієї гаївки про Зельмана
(із http: // www. jewishgen. org / yizkor/ drohobycz / dro 011. html) :
Їде, їде Зельман
Їде, їде його брат
Їде, їде Зельманова родина
В сій кареті Зельман
В сій кареті його брат
В сій кареті Зельманова родина
Помагай біг Зельман
Помагай біг його брат
Помагай біг Зельманова родина
Каже клясти Зельман
Каже клясти його брат
Каже клясти Зельманова родина
Каже бити Зельман
Каже бити Зельман його брат
Каже бити Зельманова родина
Перебрав вже Зельман
Перебрав вже його брат
Перебрала Зельманова родина
Не панує Зельман
Не панує його брат
Не панує Зельманова родина
На погибель Зельман
На погибель його брат
На погибель Зельманова родина
Инший варіант пісні дещо має змінену форму і уводить нового персонажа – «дівчину», про що вище вже згадувалося:
Їде, їде Зельман,
Їде їде, його брат,
Їде, їде Зельманова,
Вся їхня родина.
Чого хоче Зельман,
Чого хоче його брат,
Чого хоче Зельманова,
Вся їхня родина?
Дівки хоче Зельман,
Дівки хоче його брат,
Дівки хоче Зельманова,
Вся їхня родина.
На який грунт Зельман,
На який грунт його брат,
На який грунт Зельманова,
Вся їхня родина..
На вівсяний, Зельман,
На вівсяний його брат,
На вівсяний Зельманова,
Вся їхня родина.
А ми панни не маємо,
На такий грунт не даємо
Різниця між першим і другим варіантом гаївки це три і чотирирядкові куплети. І все далі бува здається у нормі. Однак, дослідник Віктор Давидюк звертає нашу увагу на те, щоб вбачати в цій пісні і дещо инше. Самий персонаж «Зельман» відомий ще з ХV ст.(34). Тому, ймовірно, сюжетні моменти можуть бути прийшлими. Головний зміст гаївки сумніву не викликає – це етнічно-господарська несумісність Зельмана з населенням, до якого він приїхав по дівку(35). Дослідник звертає увагу й на те, що верховне божество фракійців, за свідченням Геродота, називалося Зельма. Отож, сама пісня може за собою мати тему принесення у жертву богу Зельмі дівчини (за ін. варіантами Дани). Ну, гаразд, якщо Зельман поширений чимало де, то, так підказує логіка, що стається у Дрогобичі: фольклор підсилюються реальним персонажем? Чи як? Одне діло, це з персонажа виводити скриті архаїчні тексти, инше – мати справу з реальним історичним персонажем. Пісня, чи той її варіант, який поширений у Дрогобичі, може мовити про місце, яке зайняв Зельман у людській пам’яті, що, у свою чергу, зробило його частиною фольклору. Перший варіант пісні ілюструє у спрощеній формі діяння, яке Зельман творив за підтримки своєї родини. Панівне становище її змінюється, і вона більше «не панує». Причина теж вказана чому, бо «перебрав», тобто перевищив силу/межу/дозволене. Й останні рядки мовлять про його «погибель».
Однак, нам відомо, що Зельман окрім «фольклорного» образу мав ще й реальний. Якщо усе зводити до енциклопедичної короткої довідки, то його біографія може мати такий характер:
Зельман(36) / Жельман Вольфович (Залман бен Зе’єв (Вольфманович)/(Zalman ben Ze’ev (Wolfmanowicz)/вихрещений в кінці 1755, отримав ім’я - Андрій Вольфович/Andrzej Wolfowicz) (1711(37)–1757) – дрогобицький єврей, син убогого кушніра Вольфа, касир в соляних шахтах, старостинський квотник при соляних черунях; орендатор соляних колодязів, королівський збирач податків, старійшина єврейського кагалу Дрогобича в пер. пол. ХVІІІ ст.; фактор вдови дрогобицького старости Хоментовської (яка повторно стала заміжня за люблінським воєводом Тарлом); з 1733 підорендар старостинських маєтків у Дрогобичі; двічі голова єврейської общини (у 1730-х і у 1752 обраний головою/бурмістром дрогобицької єврейської громади). Для останнього, начебто, граф Бєльський для успішних виборів на користь Вольфовича, спровадив із села Рихтичі 40 селян, які оточили синагогу і змусили кагал обрати Зельмана своїм керівником. Загалом, одіозна особистість в історії Дрогобича. Мешкав на ринку. Мав сина Лейбу (в подальшому орендатор Трускавецької жупи, задавав, як і його батько, чималих прикрощів громаді) та, очевидно, 2-х доньок, бо маємо згадки про зятів – Іцка Гершковича (тримав крамницю) та Шмуля Лейбовича (дрогобицький рабин та голова кагалу).
Над Зельманом було проведено два судові процеси.
І. 1729 – засуджений за кримінальні злочини (отруєння) до вигнання з міста. Через підкуп міського урядника було видерто три аркуші з раєцьких актів (у книзі протоколів), де був записаний вирок.
ІІ. 1752-1755. На Зельмана у 1752 пожалілися польському королю. Спільний позов від міста, передмістя та кагалу. Була створена королівська комісія (1754), яка прийшла до висновку, що Зельман Вольфович використовував довіру короля, і приговорила його до смерті(38). Вирок був за 9 червня 1755 року, а днем смерті мала стати субота 14 червня 1755 р. Основне звинувачення проти Зельмана було, «що він, забувши закони творця неба і землі, проголошених иншим народам Мойсеєм, займався чаклунством і переховував відьму в своєму домі»(39). Однак, члени кагалу добилися заміни смертної кари на довічне ув’язнення за 9000 золотих перед самою стратою в центрі Дрогобича. Покарання Вольфович відбував у ратушній вежі під годинником (свого часу тут відбував своє покарання у ратуші і Іцко Левкович, що був засуджений за замах на Зельмана). Невдовзі сім’я Зельмана покинула Дрогобич, тільки його не покидала думка, як викрутитися із нового становища. Через деякий час Зельман прийняв християнство, що стало основою для переведення його в кармелітський монастир. З якого він намагався безуспішно втекти. Охорона була подвоєна і невдовзі 1757 року Зельман, помирає під іменем Анджей Вольфович.
Виникає важливе ще й таке питання: яким було середовище, що зростило Зельмана? Чому він усім так дошкуляв? Слід врахувати те, що «не такий страшний чорт, як його малюють»! Усе мало свою причину. У штрихах до біографії(40) автор їх наводить чимало і ці причини були, головним чином, від «нажитих ворогів», яких, по відношенню до Зельмана, часто карали: смертю, вигнанням з міста чи штрафом, можливо, взнаки далося незаможне дитинство, що сформувало «психіку» його постаті?
Загалом, присікти безчинство і похитнути «рівновагу» сил міг сам король. І що ми бачимо? Об’єднання міщан Дрогобича та передмість, євреїв Стебника, Калуша, Трускавця, Чегрина. Й така об’єднана сила подала своє клопотання до монарха. Справа в решті-решт за кілька років завершилась згаданим вироком 9 червня 1755 року. Це було «падінням» Зельмана.
Протистояв Зельману місцевий митник Юзеф Давидович, за намовляння якого до Зельмана увірвалися з метою його покалічити. Згодом, Давидович спровадив до староства загін козаків числом 40 осіб. Й коли ж Зельман врятувався втечею в гори, то Давидович намовляв козаків до подальшого його переслідування. Далі, маємо взаємні скарги і звинувачення між ними. В тому числі звинувачення у побитті сина Зельмана. Ще в 1732 році за межами міста Вольфовича побили селяни в ступницькому лісі та мешканці Лішнянського передмістя(41). Черговий замах на його життя був від колишнього орендаря млинів, який втрату оренди вбачав з Зельманової вини, який став їх новим орендарем. Причиною ненависті вже самої шляхти до нього був певний інцидент: бідний шляхтич із крамниці Зельманового зятя викрав сувої тканини. Коли ж крадіжку виявили, то шляхтича на вимогу Зельмана було покарано згідно Магдебурзького права.
Коли ж законна розправа із Зельманом не була вдалою, то єврейські міщани вирішили вдатися до иншого, «екзотичного» способу – чаклунства. Вони сподівалися, що відьма з Либохори(42) отруїть Зельмана. Але, як буває, змови розкриваються, а змовників карають. Також євреї Дрогобича та довколишніх громад щодо справи із Зельманом зустрічалися свого часу у Стрию і вирішили об’єднати свої зусилля із шляхтою, щоб разом виступити проти Вольфовича. Слід також не відкидати й того, що покарання його для місцевої шляхти мало і свою вигоду, адже могло звільнити їх від боргів перед ним.
Такою є наша коротка розповідь про Зельмана Вольфовиче, де, безумовно, безліч моментів, котрі рано чи пізно поповняться новими фактами або ж новими, не менш цікавими, вигадками.
Олег Стецюк.
Немає коментарів
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.