08:20:00
Іще з раннього дитинства Франко мав схильність помічати... Добачав у всьому щось сакральне, особливе, велике і разом з тим таємниче. Його літературне око охоплювало і рідне село, в якому ріс тілом і душею, і рідний Карпатський край, в якому працював, творив, який він любив. Де він міг годинами просидіти біля свого дуба і з насолодою писати про ті скарби, які ніхто не помічає, про ті враження, що бентежать душу і не дають покою, про ті спогади, які щоразу розпалювали у серці поета вогонь. Саме так, одного разу, у своїх нотатках Іван Франко описує подію, яка б сьогодні викликала сенсацію і тільки викликає подив з плином столітть - «Спалення Упирів в селі Нагуєвичі в 1831 р.»
Згідно цього рукопису, під час епідемії холери, яка прокотилася Європою в 1831-1832 роках, у селі Нагуєвичі, Дрогобицького повіту, заживо на вогнищі було спалено кількох чоловік, котрих односельчани запідозрили у тому, що вони упирі і причетні до спалаху хвороби. Подібні "акції інквізиції" відбувалися громадами і в сусідніх селах - Уріжі, Ясениці Сільній, Бусовищі. Народом обиралися ворожеї, які ходили по хатах і розпізнавали "кровососів", після чого на упирів одягалися залізні пута, приковувалися до них ланцюги і так вели їх аж на самі околиці сіл. Там, на терновім вогнищі, спалювали: "То в першу холеру, як зачали люде дуже мерти, чують ясеничане, що в Нагуєвичах об'явився такий хлопецъ, що упирів пізнає. Поіхали, привезли його, скликали громаду — пізнавай! Щось він пять чи шість пізнав: „то, каже, упирі!“ Зараз їх повязали, розложили терновий огонь, таку купу наклали, ях хату. Ті люде кленуть, що вони невинні, божаться, плачуть..."
Навіть попи не спроможні були одговорити селян від розправи, настільки закорінились дохристиянські вірування та традиції серед жителів села. Врешті решт "з'їхала з Самбора комісія, та кількадесят хлопів забрала до криміналу, бож то не мало людей і то добрих господарів, на стосах попалили". Звинувачених засудили на страту, але ті з підказки перемишльського єпископа оминули важкої покари, знайшли виправдання - палити на вогнищі відьом та упирів з давніх-давен злочином не вважалось, а було навіть звичаєм, підтвердивши це документами про 1764 рік, коли у селі було спалено "останню" відьму. Іван Франко пише так: "...зачали пани шукати в давніх паперах, чи то правда? Шукали, шукали — не могли найти. Аж далі дойшли до таких старих паперів, що вже зовсім були збутніли, так що як узяти карту в пальці, то вона й розліталася, то мусили карту за картою ножем перевертати. І в тих паперах вичитали, що справді за давніх часів так судили. І то ім помогло“.
Хто-зна, може й справді на прикарпатських землях жили так звані упирі, нащадки Влада Цепеша? Занесло їх гірськими вітрами у це стареньке українське село... А може це все чарівна природа Карпат? Якій важко не повірити, важко не відповісти взаємністю, відмовити легенді у її існуванні. Я вирішив провести зі свого боку власне дослідження.
Нагуєвицькі упирі
Отож, згідно Франкових записів, дізнаємося, що упирі - "бувають двоякого роду: родимі і пороблені" і "зазвичай у них обличчя червоне і очі надзвичайно яскраві та блискучі - це від того, що вони сосуть чужу кров". У фольклорі родимих упирів пояснювали так: "Незрозуміла сила насилає на зародок у материнській утробі злого духа - дитя народжується схильним до упирства. Вроджений упир має під коліном гулю з дірочкою, через яку й виходить душа". Цитую тепер Франка: "А по чим же їх пізнати, що вони упирі? Питают люде Гаврила. — По тім пізнати, що кождий має сирівцьове (сире або вологе) полотно, перевязане по під коліно". Поробленим ж упирем міг стати всякий самогубець або просто відлюдкуватий, жорстокий чоловік, дух якого цурається світла та ненавидить свою землю, а тому ховається від людей і п'є їхню кров. У бойків існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для свого народу. Опівночі упирі летять душею за село - в ліс чи в поле і "виробляют там збитки", тіло ж їх залишається на місці із всіма ознаками життя, тому упирів в народі ще часто називають "дводушниками". Шкодять упирі не завжди по своїй волі, часто по вказівкам своїх старшин - "відьмаків".
Із таких уявлень та розповідей й постав образ міфічного кровожерного убивці-упиря - представника потойбіччя. Деякі дослідники вважають, що первісне значення слова "упир" ("опир") тлумачилось як "неспалений" і вказувало на мерця, який був похований без ритуального обряду. Тому він не має спокою і за це докоряє живим. Обряди спалення довго практикувались в давніх слав'ян, наших пращурів, та в інших народів. Люди вірили, що через кров їх душа потрапить в Ирій (Рай) і перебуватиме там у чистоті і благості з Богами. Кров для них була святою, уособленням життя людини, захисної сили, єднанням з прабатьками - предками.
Саме тому упирів так ненавиділи і боялися. Їх підозрювали у всьому - хворобах, засухах, неврожаях. Охочі на пакості, упирі шкодили не тільки людям, але й худобі. Разом з відьмами на зорі дня виходили в поле і ворожили на сільські корови, після чого корови ставали худими і недійними. Селяни були дуже обережними, тому, найчастіше на святки, хлібом, медом і маком обходили свої двори та комори. На закінчення обходу господар обов'язково мусив "зарубати" поріг, - "щоб звір не міг переступити!". Тоді, згідно Франка, "...упир не сміє переступити і буде декілька ночей з жахливим завиванням і стоном ходити навкруги, аж поки зовсім не піде".
Щоби знешкодити упиря, мешканці сіл кликали ворожбита, який знаходив могилу. Її розривали, відкривали труну, витягували звідти мерця і одрубували йому голову, клавши її упирю в ноги. Тіло ж обертали грудьми вниз і прибивали до землі осиковим колом. Або ж спалювали на терновім вогнищі, що символізувало небесний, всеочищаючий вогонь. Подібних випадків у селах Галичини траплялось по кілька у рік, причому аж до 1890 року.
Чи спроста люди були такими забобонними? Читаємо далі Франка і дізнаємося про випадок, котрий розповіла йому матір:
"Повідають, що отут на Медвежі (село, сусіднє з Нагуєвичами) заслаб був раз чоловік - перший богач у селі. Кричит, тай кричит, в'єся з болю, а що його болить - не може сказати. Що вони його і до дохторів, до ворожбитів возили; що людей перепитували, що йому раду давали, яку хто радив - нічого не допомагає. Аж далі нараяв хтось: "Ідіть, каже, до Бусовищ, до того й того господаря, у нього сліпий отець, як вам той не поможе, то вже ніхто не поможе". А у того богача два сини були, парубки вже дорослі. Зараз запрягли, поїхали. Приїжджають до хати. "Слава Ісусу Христу!" А той сліпий із-за печі: "Ага, справив вас мій ворог тяжкий до мене! Ну, ну, пригадаю я йому тоту прислугу". Ті аж одебеліли, дивляться, а він сидить на печі, сліпий, сивий, а на лиці такий червоний, як кат. Зачали вони до него: "Будьте ласкаві, татусю, змилуйтеся! Ми вам уже..." Та де тобі, той їм і говорить не дає. "Ідіть собі від мене, я не хочу через вас у біду впадати! Ви гадаєте, що я все можу, а то є й сильніші від мене, а з тим, що до вашого тати вчепився вже раз мав пригоду, бачите, і очі через него стратив, а тепер, як другий раз з ним задеруся, то, певне знаю, що смерть моя буде". Ті бідні хлопці не знають уже, що робити, а далі гадають: "все одно, нажене то нажене". Зачали його ще дужче просити, пообіцяли пару волів, которі собі схоче вибрати. Пришов і син того сліпого, також за ними слово промовив: "Ну-ну, татуню, не перечтеся" Ви, каже, дасте йому раду". По троха, по троха, якось того сліпого упросили. "Йдіть ж, каже, тепер собі до дому, а на новім місяце приїзджайте". Добре, приїхали на новім місяце, пригостилися там до ночі, а під ніч сліпий зібрався на фіру тай ідуть. "Везіть же мене, каже, на границю вашего села, до того та того кінця!" А той кінець геть-геть від дороги, та толощі, під самим лісом. Приїхали до кінця - пітьма, хоть око вийми - стали. Сліпий скочив з воза, як хлопець, тай бух пластом на землю. "Стійте ж ви тут, каже, в як крикну на вас, то приходіть до мене. А рискали (заступи) маєте з собою?" - "Маємо". Притулив він лице до землі, нюх-нюх, як той пес, тай поліз далі. Ліз, ліз, нюхав, нюхав, аж далі крикнув: "Сюда!". Хлопці прибігли з ліхтарями. "Копайте тут!". Взяли копати, а той крикнув сліпий, тай як почне над тими кістьми щось шептати, як почне кричати, ніби свариться, то парубки мало зо страху не повмирали. Так кричав аж до сходу сонця. "Ну, каже до парубків, тепер засипте яму назад, уже він нікому шкодити не буде, але й я нікому не поможу. Везіть мене до дому". Завезли його - до трьох днів жив він і помер. А тата свого застали дома здорового. Син того сліпого з Бусовищ прийшов і щонайліпшу пару волів узяв".
Очевидно, що після таких розповідей, та ще й у розпал холери, наляканий і затурканий церквою народ просто божеволів і усе його моральне "Я" кричало, вило зі страху. В народі будилася якась прадавня, що доносилась із глибини віків, народна пам'ять. Історична спадщина з тих незапам'ятних, дрімаючих часів, із волхвами-цілителями, із відьмами і відунами, мавками і домовиками, чугайстрами і упирями... Але народ не міг цю пам'ять зрозуміти, інтерпретувати в свій час і люди рятувалися від цього як могли. Християнство настільки тісно сплелося із бойківською міфологією - язичництвом, що у свідомости селян, в більшості випадків, творився справжній хаос. Давньоруських богів було “ототожнено” з христитянськими “святими”, а на місці їхніх зруйнованих капищ та храмів - побудовані християнські церкви. Щорічні свята були перейменовані, а дати їх змінені і названі були вони християнськими “празниками”. Різдво Світла Дажбожого стало “Різдвом Христовим”, свято на честь Бога Велеса (Бога Мудрості, захисника тварин) - днем св. Власія, свято на честь весілля Дажбога і Живи - днем св. Юрія, “Зелені свята” (на честь Бога Ярила) - юдохристиянською П’ятидесятницею або “трійцею”, Свято Бога земних плодів Купала - "празником" на честь єврея Іоанна Хрестителя тощо. Предки наші завжди жили в гармонії із самими собою та природою, знали, що кожен куточок Всесвіту населений богами і духами, а тому зневажливе ставлення до усього живого, природнього - те саме, що й богозневага. Та, на жаль, поєднання давньоруських звичаїв з християнською культовою практикою занапастило і звичаї, і сам народ.
"Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струмом, вкритий,
Твоїм будущим душу я тривожу!" (Іван Франко)
Із розповіді Сені Буцяка, яку наводить у своїй нотатці Каменяр, можемо тільки уявити, що творилося тоді у Нагуєвичах: "То як була, най ся преч каже, холера, то перший умер піп на тоту слабість. Але люде ще не знали, що то за слабість, тай поховали його на цвинтарі. Гей, так десь за тиждень як зачнуть мерти люде! То зразу мерло по пятеро, шестеро, а далі по десятеро, по двадцятеро, а доходило до того, що й по пятдесят мерців на день в селі було. Страх такий на людей упав, що не суди Боже! Церкву замкнули, без попа й без дяка ховают — обкопали отут на Базарищі місце тай там закопують, і по два, по три або й по більше в одну яму кладуть".
Саме тут, на вигоні Базарище, по дорозі на село Ясеницю Сільну, трохи згодом й було вчинено розправу над "упирями". Щоби краще уявити собі картину, я сідаю на велосипед і рушаю в Нагуєвичі - всього за 16 км від Дрогобича. Колись, цю дорогу Франко долав пішки.
Село Каменяра. Базарище
Самбірським трактом, яким їхав на своїй бричці персонаж Франкової повісті "Борислав сміється" Герман Гольдкремер і радів, що сонце випалило селянські поля (бо матиме дешеву робочу силу), приїжджаю до роздоріжжя у селі Лішня. Справа від дороги на мене дивиться велика бронзова постать Каменяра із книгою в руках - "Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох...". Власне, звідси розпочинається семикілометровий художньо-меморіальний комплекс "Дорога Івана Франка".
Проїжджаю село Унятичі і зупиняюсь на пагорбі біля горизонтальної колоди з написом "с. Нагуєвичі". Неймовірний мороз йде по шкірі. Бачу, як велетенський хребет Діл легкими хвилястими контурами, наче ті мури, огортає село із південного заходу, захищаючи його від бурь і гірських вітрів. Завис він своєю темною, важкою блакиттю над, милуючим око, краєвидом, який квітучими травами тягнеться вбік села. Аж до самого лісу Тросники, куди малий Мирон (так звали в дитинстві Франка), ходив по гриби, суниці та малину. Мила і близька серцю розмаїтість захоплює дух, дивлюсь на камінь і читаю:
"Свята святих землі цієї,
Що у Франковій стороні.
Шановні гості, зупиніться
І поклоніться цій землі" (Максим Рильський)
Прямую униз, минаючи заповідник "Франковий гай". Бачу дуб, до якого приходив на тиху розмову поет, минаю батьківське обійстя поета - хутір Слободу і звідти прямую далі, до Нижніх Нагуєвичів. Повз мене "пробігають" господарські будиночки, фруктові сади, тихо проходять селом старенькі жителі, десь чути дитячий дзвін. Тут, на Ріпниціькій горі починається "Дорога малого Мирона", що веде в Ясеницю Сільну - рідне село матері поета Марії, де вчився сам Франко. Минаю скульптурне зображення сільського хлопця і ось я, майже на місці - за річкою Збір, зліва від мене видніється пагорб, а справа церква з цвинтаром. Думаю, це і є Базарище.
Розпитую пастухів, років 45-50 з вигляду, що стоять вкрай дороги:
"- Дайбоже! Чи не знаєте, а чи це гора Базарище??? - показую пальцем на вигін.
- Яка гора? - збайдужіло відповідають селяни.
- Та, яку Франко описав, де упирів спалювали...
- Ааа...Опирів? То не тут та гора, ви проїхали.
- А де вона? - здивовано питаю я.
- Вона аж там, біля садиби Франка."
З обох боків села пролягають пагорби, зрозуміти де конкретно знаходиться місцина складно. Тому дістаю "Спалення..." і читаю:
"...Пожарище це дійсно знаходилося на вигоні, що прозивається „Селом", але абсолютно порожньому і розсташованому не серед села, а за селом, між тим як дорога в Ясеницю повертає на південь, не доїжджаючи принаймні пів версти до кінця села. Це б ще, звичайно, нічого не значило, але важлива наступна обставина. Упирів палили в одному куті вигону, що прозивається „Базарище", лежачому на легкому спаді досить широкого горба; дорога в Ясеницю тягнеться теж по спаду цього горба, але з протилежної сторони, так що, проїжджаючи цією дорогою, „Базарища" ні звідки бачити не можна".
Так чи інакше, я повертаюсь назад і, згідно Франка, не доїжджаючи пів версти, минаю церкву із дерев'яною дзвіницею, повертаю на ліво і піднімаюсь по кам'яній дорозі повз шпихліри, по спадах вгору. Ось і пагорб. Складається він із численних ланів, пасовиськ, лук, городів тощо. Крайній кут його закінчується лісом, який справді не видно зі сторони Ясениці. Якщо добре стати, то можна розгледіти і садибу Франка, яка ледь-ледь видніється на початку села.
Доносить пагорб увесь цей страх трагічного 1831 року. Невеличке озерце, де малий рудоволосий хлопчина ловив рибу і обрив коло нього. Мабуть, це якраз та яма, куди звозили трупи зі всього села... За темною завісою минувшини постають постаті - невтомні орачі, хлібороби, здібні ремісникі, добрі скотарі. Чую їх голоса... Налякані бідою, люди чинять осуд:
"— Признавайся, чи ти упир, чи ні?!
— Ні люде добрі, не упир!!
Зняли з него чоботи, сорочку і також пометали в огонь, і знов йому кажуть:
— Признайся, бо і ти так будеш горіти, як твоє шматьє!
— Люде добрі, — каже він, — Бог мою душу видить!! Я не упир!! А хочете, щобим горів, то най вам і так буде!.."
Страшна хвороба лютувала селом... Людське горе породжувало страх і відчай. Ніщо не допомагало, ні "Отче наш", ні "Богородице діво", ні "Вірую"... Люди не відали, як боротися з лихом, в душі народній пробуджувалися темні сторони, які спонукали до будь-яких дій.
Так передає спогади очевидця, Семена Буцюка, наш Франко: "Як Саляк утік, зараз люди до Буряника взялися, спекли його і ще двох, не тямлю вже, як називалися, бо то, видите, не нині ся діяло. Кожного по три рази перетягли через вогонь, а потому поклали отут, на Базарищі. Вольчака жінка зараз узяла додому, давала йому раду. А ті решта лежали там щось зо дві доби, та все лиш стогнали та пищали. Жінки носили їм з дому молоко та заливали їх так, як дітей, аж поки не померли. Потім їх на тім самім місці й позакопували, де котрий умер".
Покрита жахом земля українська. Була усіяна вона трупами і не раз полита кров'ю, сплюндрована завойовниками була, палена вогнем, бита морозом... Горе народне - цей пагорб. Та як тяжко б не було, не згасав той вогник надії на щастя й волю, не гасла віра у прийдешнє, у перемогу справедливості. Як й раніш, молоді засилали сватів, одружувалися, народжували дітей, зігрівались любов'ю. А згодом холера вщухла і у 1848 році над Галичиною засвітило ясне сонечко - австрійським урядом було скасовано панщину. В честь цієї події батьком Івана - Яковом Франком було викувано залізний хрест і поставлено в Науєвичах, який зберігся й досьогодні.
То чи вигадка се?
Насправді багато хто вже цікавився "нагуєвицькими упирями", і не один рік. Одна з них - галицька письменниця, уродженка Старосамбірщини, Галина Пагутяк. Її "Урізька готика", написана за мотивами оповіді Франка, та "Слуга з Добромиля", ще більш підігріли мій інтерес до розслідування. Не важко здогадатися, що і у першому, і в другому йдеться про прикарпаських "опирів", причому, що дивовижно, сама авторка вважає себе нащадком Влада Цепеша, графа Дракули. "Прізвище мого діда Басараб, - розповідає в одному із інтерв'ю письменниця, - а, вивчаючи матеріали про графа Дракулу, я дізналася, що граф Цепеш походить з молдовської династії Басарабів. У Лаврові під Добромилем поховані молдовські господарі Басараби, які там жили у ХVІІІ столітті. І вони мали у селі Стара Сіль біля Старого Самбора велике володіння. Я тоді почала з’ясовувати, звідки та гілка мого роду - Басараби. Адже добре пам’ятаю, що мій дід з села Урожа завжди казав, що ми з молдаван. Але як вони опинилися в Урожі? У Самбірському районі є село Страшевичі. Одна гілка моїх предків – Страшівські – жили в Урожі, це була шляхта ще від ХVІІ століття. Хтось з тих Басарабів зі Старої Солі оженився зі шляхтянкою Страшівською – і перебрався до Урожа... Знаю, що зі сторони мого діда Басараба прадід був дуже лихою, лютою людиною. У роду, як казав дід, були люди або святі, ангельської доброти, або страшенно люті."
Отже, підемо далі і з'ясуємо, хто ж такий Влад Цепеш?
Із різних джерел дізнаємося, що це: граф, лицар, воєвода, феодал, король і нарешті упир. Відомий краєзнавець Михайло Федак доводить нам, що граф родом із Закарпаття і був нащадком одного із воєвод Валахії, того самого Басараба. Сам Басараб здобув незалежність від Угорщини для Придунайської Валахії, а представники його династії родичались із знатними вельможами світу, а також навіть представниками королівької еліти. Як приклад, онука Басараба була дружиною галицько-польського князя Владислава Опольського. Нащадки Басараба довго правили Валахією, зокрема наймолодший, позашлюбний, син воєводи - Влад ІІІ Дракул.
Переживши всіх своїх братів і усунувши спадкоємців, у 1431 році Дракул займає волоський престол. Родинні чвари і протистояння вплинули на атмосферу навколо його особи, що подарувало йому купу ворогів, яких він садив на палі - коли. За що й отримав прізвище Цепеш (з рум. teapa [цяпе] — «кіл»). На той час він вже був членом "Ордену Дракона" - таємничого товариства, спрямованого на боротьбу з непокірними і невірними. Деякі спеціялісти висувають думку, що мета організації спрямована лише на боротьбу з мусульманами, зокрема турками, які в той час "точили зуба" на Трансильванію. Однак, я гадаю, ціль була інша. Це був елітний лицарський клуб для представників знаті, де вивчали оккультизм і магію, а також інші езотеричні науки з метою запанувати світом і контролю над народами. Емблемою клубу став дракон - міфічна істота, відома в язичництві як бог вогню, Симаргл. Граф дуже полюбляв цю емблему і використовував на своїх печатках. Ймовірно, саме тому й обрав такий псевдонім.
Через постійний тиск з боку ворогів, Влад часто переховувався в Молдові, на Батьківщині матері. Та через вбивства знову потрапляв на престол. Криваві придушення боярських заколотів, жорстока експлуатація населення, різанина в Трансильванських містах Брешов і Себен внесли волоського воєводу до історії як упиря - Графа Дракулу.
Сестрою Дракули вважали правительку Невицького замку (Закарпаття) - Поган-Діву (мабуть від сл. pagan - язичницький), що була проклята власними батьками і мала жорстокий норов. Люто вона знущалась над селянами, збирала з них необмежену данину. Щоб зміцнити фундамент свого замку наказувала домішувати у розчин яйця та молоко, зокрема молоко жінок. Від Поган-Діви народ урятував угорський король Матяш, який відрубав голову правительці, незважаючи на її спокусливі пропозиції.
Отже, що маємо. Нащадки упирів (вампірів) - українці. Причому найбільше їх на нашій галицькій землі, а саме - Дрогобиччині та Старосамбірщині, так званому Підгір'ї Карпат. Якщо вірити розповідям Галини Пагутяк і дослідженням Михайла Федака, то дійдемо висновку - жителі села Нагуєвичі і суміжних з ним - далекі родичі Влада Цепеша. Про що свідчать і одна з фамілій жителів - Волох, і румунська назва найвищої точки хребта Долу - Магура. Й не так вже далеко від Нагуєвичів до столиці Закарпаття - Ужгорода. Не так далеко за всім цим стоїть й сам Франко, який любив спати у домовинах: "Бували й такі часи, що мені доводилося спати у свіжих домовинах, коли в столярні їх роблено більше, а задля браку місця їх не було де класти, як тівльки на моїм тапчані: тоді домовину клали на тапчан, а мені стелили в ній, і я спав преспокійно, антиципуючи вічний сон її властивого хазяїна". Навіть з вигляду дещо схожий із Дракулою: рудий колір волосся, будова обличчя, губ та очей. Руді Басараби, руда Пагутяк, рудий Франко, рудий Цепеш. Хм...
Та чи могли вони бути причетні до справжнього лиха, що лютовало на українській землі у 1831 році? Читаємо ще одну дослідницю Нагуєвичів - Ганну Гром, і дізнаємося із розповіді її родича Кості Грома таке: "Мерців витягали гаками з хати, підбирали на вулицях і вивозили на Гірку, де був холерний цвинтар. Там скидали до ями і посипали негашеним вапном... На вулицях скрізь трупи, сморід страшний. У Лішні і Унятичах - те ж саме". Ганна пише: "Кожен день сім'я Громів їла часник, який їх і порятував. По селі ширились чутки, що хворобу наслали упирі, які вночі гуляють по вулиці і співають. Люди зійшлися на Базар, принесли тернового хмизу і розпалили вогонь, а Кахнів хлопець Гаврило вказував хто упир. Так хлопець згубив сім односельчан".
Тож чи могли люди співати і танцювати по вулиці в дні страшної епідемії? Інкубаційний період у вібріонів холери триває не так вже й багато - від однієї години до кілька днів. В Україну холера була занесена 1830 року. В Галичині хвороба скосила 100 тис. осіб. Розповсюдженню сприяла російсько-турецька війна, особливо коли військо поверталося з фронтів назад через українські землі. Характерезується холера повним обезводненням організму. У хворих частий водянистий стілець, блювота, виражені судоми м'язів. Артеріальний тиск падає, пульс слабшає, людина непритомніє і скаржиться на неприборкну спрагу. Риси обличчя загострюються, очі западають, голос стає сиплим. Людина фактично перетворюється на труп. Ховали всіх, хто хоч чимось нагадував хворого. Часто могли поховати і живого, який вилазив потім із своєї домовини.
Де та межа, коли правда перетворюється на вигадку? Чи люди висмоктали усі ці легенди про упирів з пальця? Цього, мабуть, не знає ніхто. Але можна сказати з впевненістю, що галицькі упирі до холери не причетні. Дуже жаль, що через непорозуміння, люди ставали дикунами, спроможними на відчайдушні кроки. Чи були упирі у Нагуєвичах? Були. Можемо тепер прийти до більш реального їх визначення. Упир - це той, що упирається, жорстока і уперта людина, яка залишить за собою гори трупів, але пройде до своєї мети. "Як сі упре, то й душу з тебе випре!" ("Приповідки" І. Франко). Людям просто подобається усе незвичайне. Вони будують собі світи і рятуються в них, що часто викликає шизофренію.
Отож, на жаль, плід людської уяви сотворив міф, і, яка б не була різноманітною прикарпатська езотерика, вона тут ні до чого. А наостано кінець приведу розповідь із тої самої нотатки Франка:
"Дівчина-сирота, по імені Зоська, раптом як збожеволіла. Вона скинула з себе всю сукню і в одній сорочці пішла бродити по полям.Пора була горяча, женці працювали в полі при збиранні жита. Тряпляючи на людей, Зоська починала ламати руки над головою і відчайдушним голосом кричати:
— Ай-ай-ай! Ай-ай-ай!
Особливо ввечері крик цей, наче від нестерного болю, лунав десь далеко і наповнював все село жахом. Декілька вечорів підряд я чув цей крик, але Зоськи самої не бачив. У село вона заходила тільки вночі; світло, що падало з вікон, вабило її до себе і вона, підкравшись нечутно, ставала під вікном і, притиснувши до скла своє бліде, майже позеленіле обличчя, дивилась в хату. Не потрібно додавати, що це жахливе обличчя, що дивиться крізь вікно в таку пору, наводило жах на тих, хто був у хаті, і в декількох випадках в таких хатах люди захворювали холерою або навіть вмирали. Іноді, бродивши по полях, Зоська натрапляла на сукні, спідниці і хустки, які залишали біля снопів жниці, працюючі на сонячному пригріві. Вона надягала на себе ці речі і починала з виском танцювати в них по полю; у одному або двох випадках жінки, яким належали речі, тут же на місці хворіли холерою, а одна, здається, померла перш ніж її принесли в село. Недивно після цього, що Зоська стала пугалом всього села. Всі запевняли, що вона „упириця", що вона „потинає", а деякі навіть почали говорити шепотом про те, що не худо б її схопити і проучити так само, як провчали їх батьки упирів на „терновім огні". Коли епідемія вже підходила до кінця, я захворів і пролежав декілька тижнів без пам'яті. Після мого одужання, мені сказали, що Зоська вже вдома і працює як і раніше, здорова і, що найцікавіше, про те, що робилось з нею під час холери, нічого не пам'ятає. Чи так це - я не можу затверджувати позитивно, тому що з нею самою ніколи не говорив. Але вона жива і до сих пір".
і зара є)) в ратуши вусатий то перший опир
ВідповістиВидалити